Ось минула неділя 22 червня 2014 року. Минуло 73 роки з того часу давно панує на нашій землі, давно зажили, заросли буйноквіттям її пекучі рани. Але за літами, як за горами, ховаються люди, події, факти. Пам'ять поволі обволікається туманом забуття.
22 червня 1941 року,
коли понад 5 мільйонів вимуштруваних солдатів-убивць фашистської
Німеччини та її сателітів, тисячі броньованих чудовиськ, літаків і гармат
рушили на нашу Вітчизну, щоб втілити варварську ідею гітлеризму – знищити
радянський лад, поневолити народи Радянського Союзу.
Надовго
закарбувався в пам’яті великовищанки Марії Василівни Крицько той день, 22
червня 1941, року коли вона останній раз бачила свою родину і маму, яка привела
її того страшного ранку до дитячого садка.
. … В обідню пору, коли яскраво світило
сонечко і небо, блакитне та безхмарне, не віщувало нічого поганого,
вихователька повела малечу до річки. Малюки безтурботно плескались у воді та
вигрівались на золотистому піску. Раптом гамір дітей та веселий щебет птахів
заглушив моторошний рев двигунів. Як коршаки, на мирному небі закружляли
німецькі бомбардувальники. Неподалік дитсадківців в повітря злетів міст.
Перелякані дітлахи розбіглися хто куди…
Потім Марійка пам’ятає, як її та
інших евакуйованих посадили на підводи і довгою валкою з людей, підвод та
колгоспної худоби повезли до Дону. Через деякий час дітей зустрів Сталінград.
Кілька діб перепочинку і знову в дорогу – на Урал.
В ті страшні дні війни, Марія
Василівна, ще зовсім маленька дівчинка, пліч-о-пліч з дорослими сплавляла по
річці ліс, влітку разом зі своїми однолітками збирала ягоди та гриби, чистила
та різала картоплю, яку потім відвозили на завод, сушили, пакували і відправляли
на фронт.
Дівчаток навчили в'язати шкарпетки
та кисети, на які так чекали в окопах. Ці невигадливі подарунки були так само
дорогі й необхідні бійцям, як снаряди, гармати, танки. Діти знали – це для
фронту, для перемоги. Жінки й дівчата йшли дорогами війни поряд з батьками,
чоловіками, синами.
Радянські жінки.
Їхні мужні руки несли смерть ворогові, їхні ласкаві руки повертали до життя
тисячі бійців, як руки медсестри Надії Максимівни Колесник.
19 річна
медсестричка-акушерка Великовисківської лікарні Надія Максимівна Макаренко,
того ранку прийшла додому з чергування. Від батька дізналась про початок війни.
А через декілька днів отримала повістку з військомату на призивну комісію.
Декілька днів сформували призовників і під марш духового оркестру відправили за
околицю села, де їх чекали підводи, щоб відвести на Шостаківську залізничну
станцію. Вранці погрузилися в ешелони і рушили за захід. Чим ближче під’їжали
до західного кордону, частіше їм зустрічалися зруйновані міста, станції.
24 липня ешелон
добровольців прибув до Кишинева, де перебувала військова частина. Тут військова
частина розташувалася в школі, їх
обмундирували і видали усім гвинтівки, патронажі, плащ палатку, котелок та
шинель. А через декілька днів прийняли військову присягу.
Незабаром частина з усім госпітальним реманентом погрузилась на
машини і почали, гіркий для усіх,
відступ. Перше бойове хрещення Надія Максимівна отримала в селі Фрунзівка
Одеської області. Працювали дні та ночі: перев’язували поранених,
відправляли в тил. Потім знову була передислокація, особливо тяжкою вона була в
районі Казанська Миколаївської області, потім Бром завод – Мелітополь. А в 1942
році стояли на Дінцю, Червоному Лимані. Особливо тяжкою була переправа через
Дон. Тут Надія Максимівна була поранена
.
Перехід за переходом були самими
тяжкими. Незабаром зупинились на південному Кавказі в Чеченоінгушетії. Тут
навіть бинти робили своїми руками. Адже були відірвані від допоміжних служб.
Потім довелось залишити Південний Кавказ, так, як Кисловодськ, П’ятигорськ, Нальчик,
Грозний, Майкоп та інші міста. Згодом зупинились в Нарзані поблизу міста
Орджонікідзе. Військовий госпіталь розмістився в школі. Поранених було дуже
багато, навіть евакуйовувати не встигали, так як тривало безперервне
бомбардування. Медперсонал не знав рахунок дням, не мав відпочинку, навіть не
було часу щоб поїсти., було 1200-1300 поранених за добу.
Після розгромлення фашизму на
південному Кавказі медчастина рухалася за фронтом. Були на Кубані. Після тяжкої
хвороби довелося доганяти частину вже на рідній Україні. 31 березня 1944 року
одну добу довелося бути вдома у Великій Висці. Потім знову війна, дорога до
Румунії, Чехословаччини, де в травні 1945 зустріла Перемогу.
Під час війни,
коли їй молоденькій, тендітній
медсестричці на своїх худеньких плечиках, доводилось не тільки нести
весь тягар війни, а й тяжкопоранених
військових, частенько доводилося
заспокоювати хворих і поранених, годинами стояти біля них, рятувати від
смерті. Не знаючи імені, вони кликали її: «медсестра Анюта».
Так як і героїню відомої і улюбленої
бійцям пісні.
И
взвалила на девичьи плечи,
И
согрелась во фляге вода…
Нашу
встречу и тот зимний вечер
Не
забыть ни за что, никогда.
Дізнавшись з урядового повідомлення про
початок гітлерівської агресії, робітники, колгоспники, службовці Великої Виски
подавали заяви з проханням направити їх до лав Червоної Армії. Було створено
винищувальний загін з 27 осіб на чолі з В.С. Сильненьким. Коли наблизився
фронт, Великовисківський райком партії для організації підпілля залишив у селі
комуністів І.М,Майстренка та І.В. Матвієнка.
В окупованому фашистами селі була
створена підпільна комсомольська група на чолі з Слісаренком Миколою. Активними
учасниками групи були: Панченко Іван, Ракул Григорій, Король Володимир. Члени
групи приймали радіопередачі з Мокви, через своїх друзів вони розповсюджували
повідомлення радіоінфорбюро та вісті радянського радіо серед сільського
населення. Снісаренко Микола особисто складав частівки, в яких висміював
фашистських окупантів, які переходили через село. Фашисти викрили цю групу. Але
її організатор Слісаренко Микола загинув в застінках гестапо, але не видав
своїх товаришів. Загинула але не скорилася ворогові і комсомолка-єврейка Ціля
Гетьманович. Комсомолці було обіцяно зберегти життя при умові, якщо вона перейде
на бік фашистів, але цього не сталося. З високо піднятою головою вмирала
комсомолка, перед розстрілом євреїв, на сам Великдень, вона вигукнула: «Смерть фашистам! Хай живе
Радянська Батьківщина!»
Сміливий вчинок проявив комсомолець
Власенко Олексій. Діставши в німців гвинтівку, ніби для полювання, він за
кілька метрів від роз’їзду збив пострілом з гвинтівки фашистський літак.
Перед вступом в
село німців був створений бойовий загін винищувачів для охорони села та для
боротьби з німецькими диверсантами. Загін очолив комуніст Майстренко Іван
Матвійович. Члени загону охороняли залізницю та виловлювали диверсантів. Під
час німецької окупації Майстренко І.М продовжував підпільну роботу в м.
Кіровограді та його околицях. Група Майстренка проводила велику роботу. Члени
групи Пашкові Людмила та Антоніна, Войткун Веніамін, Завінов та інші врятували багато полонених, молоді від
фашистської каторги. Діставали документи і рятували віл розправ єврейські
родини. Група мала радіоприймач, через який слухали новини з Москви і
поширювали серед населення. Листівки розклеювали в театрі, на ринках і інших
людних місцях. Але 13 лютого групу було арештовано і страчено.
Загинула і більшість членів
винищувального батальйону, понад 20 чоловік. Перед стратою фашистські кати і
національні запроданці жорстоко катували всіх учасників батальйону. В живих
залишилось кілька чоловік, в тому числі Давидов Григорій.
В селі діяли патріотичні
групи, які розповсюджували антифашистські листівки, проводили підривну роботу.
Медичні сестри Великовисківської лікарні О.І.Панченко, М.П.Дудник, В.М.Каберна
та інші надавали допомогу полоненим червоноармійцям. Н.Г.Короп та І.Г.
Овчаренко в січні 1944 року врятували пораненого офіцера-танкіста. Повернувшись до своєї
частини, він пізніше брав участь у визволенні Великої Виски. У лютому 1943 року
гестапівці заарештували 22 бійці колишнього винищувального батальйону. Були
розстріляні А.Д.Жердій, І.І.Кириленко, Г.М.Решетов. В.І.Петров.
778 жителів села
відважно билися на фронтах Великої вітчизняної війни. Серед них два герої
радянського Союзу – Жердій Євген Миколайович та Орлов Олександр Гнатович.
Жердій Євген Миколайович – лейтенант,
командир ланки 273-го винищувального полку 268-ї винищувальної авіаційної
дивізії 8-ї повітряної армії.
Народився 5 квітня 1918 року в селі Велика
Виска Маловисківського Району. Після
десятирічки працював на шахтах Донбасу, вступив до Чугуївського військового
авіаційного училища.
На фронті з 11 травня 1942 року.
Здійснив 80 бойових вильотів, брав участь у чотирнадцяти повітряних боях.
Особисто збив чотири літаки і стільки ж – у групових боях. Відзначений орденом
Червоного Прапора.
14 червня над селом Гусинкою
Круп’янського району Харківської області збив «мессершмідта», другого –
таранив. Загинув у цьому бою.
Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР
від 5 листопада 1942 року старшому лейтенантові Жердію Євгенові Миколайовичу
посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
На місці загибелі пілота, в селі
Моначинівці Круп’янського району, встановлений обеліск.
Орлов Олександр Гнатович - гвардії старший лейтенант, командир батареї
1332-го гвардійського стрілецького полку 5-ї ударної армії.
Народився 26 травня 1918 року в селі
Велика Виска в селянській родині. Здобув освіту в рідному селі і працював
бухгалтером, а згодом – старшим бухгалтером у Великовисківській конторі
зв’язку. 7 жовтня 1938 року був призваний до лав Радянської Армії, де закінчив
полкову школу та військове училище.
В роки Великої Вітчизняної війни воював на
Північно-Кавказькому 3-му Українському і 1-му Білоруському Фронтах. Особливо
відзначився в березневих боях 1945 року під містом Костюріним. Ворог,
намагаючись вийти з оточення, кинув на наші позиції два батальйони піхоти і 16
танків. В чотирнадцятигодинному поєдинку гармаші Олександра Гнатовича Орлова
знищили 13 фашистських машин і близько 200 гітлерівців.
Указом
Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року гвардії старшому
лейтенантові Орлову Олександру Гнатовичу присвоєне звання Героя Радянського
Союзу. Він відзначений також орденами: Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної
війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, дванадцятьма медалями.
Після
війни успішно закінчив військову артилерійську академію імені Ф.Є.
Дзержинського. З 22 жовтня 1965 року – полковник запасу.
Коли фронт став
наближатися до Кіровоградщини, в містах і селах області створювалися
винищувальні батальйони і загони народного ополчення. Активно діяли на
території колишнього Великовисківського району підпільники Кіровоградської
організації імені Ворошилова. Ними у вересні
та жовтні 1941 року було зіпсовано телефонний зв'язок між ворожими
частинами біля станції Шостаківка.
В окупованому фашистами селі Велика
Виска була створена підпільна комсомольська група на чолі з Слісаренком
Миколою. Активними учасниками групи були: Панченко Іван, Ракул Григорій, Король
Володимир.
Члени групи приймали радіопередачі з
Москви. Через своїх друзів вони розповсюджували повідомлення радіо інформбюро,
та вісті, радянського радіо серед сільського населення. Слісаренко Микола
особисто складав частівки. В яких висміював фашистських окупантів. Володіючи
німецькою мовою вів політичну агітацію серед німецьких солдат, які проходили
через село. Фашисти викрили цю групу. Але її організатор Слісаренко Микола
загинув в застінках гестапо, але не видав своїх товаришів.
У
1943 році було заарештовано 35 громадян села Велика Виска. Окупанти без
будь-яких пояснень причин арешту утримували заарештованих у в’язниці в
Кіровограді протягом місяця. Після щоденних катувань всіх заарештованих
розстріляли. Серед них був А.А.Сідельник – командир групи оборони.
Понад 500
жителів села приймали активну участь в боротьбі з німецькими загарбниками, 267
чоловік загинули смертю хоробрих. Визволили Велику Виску від
німецько-фашистських загарбників 11 березня 1944 року війська 33-го
гвардійського стрілецького корпусу 5-ї гвардійської армії 2-го Українського
фронту.
Могили! Могили! Скільки їх по білому
світу розкидано. В них лежать і наші односельці. Їм не судилося повернутись до
хатини з вікнами у поле, до снігоцвіту у травні. Вони вже ніколи не постукають
у двері чи віконце рідної хати. Їхні прізвища можна сьогодні прочитати на
обелісках . Вони назавжди залишились молодими.
Проживає в
нашому селі Івашковська Марія Федорівна. Вона пям’ятає як після війни з усіх
кладовищ та розкиданих по селі могилок, відшукували останки загиблих
великовищан. Їх зносили в одну братську могилу, яку викопали на місці колишньої
церкви. Це була одна велика могила. Там встановили пам’ятник солдатові, який
спочатку був повернений лицем до поля. А згодом
в 1965 році, коли Марія Федорівна працювала в комунгоспі, разом з Надією
Володимирівною Лавренюк, Тетяною Давиденко, воєнкомом Яковом Олександровичем
Свідецьким, прорабом Компаном Євграфом
Андрійовичем та багатьма іншими облаштовували пам’ятник. Не той час було
віднайдено ще 25 останків тіл. Вони вдень викопали величеньку яму, а вночі під
світло фар переносили найдені тіла. Тоді
пам’ятник солдатові повернули обличчям до дороги, так як він стоїть на даний
час. А згодом в 1972 році був поставлений обеліск , на честь 50 річчя СРСР, який було відкрито 29 жовтня.
Односельчани, ви
впали у двобою,
Коли війни
котилася гроза,
Літа стоять над
вами із журбою,
Пливе у вічність
матерів сльоза.
І теплих уст не
вкриє тепла згадка,
Гаряче серце
виточило кров,
Передали ви
внукам і нащадкам
Лиш імена й
земну свою любов.
То ваші руки
зводяться уперті,
То ваші, очі
кличуть ув імлі.
Хто за свободу
вийшов проти смерті,
Тому немає смерті
на землі!..
Комментариев нет:
Отправить комментарий