НЕ МОЖНА НІ ЗАБУТИ, НІ ПРОСТИТИ

 ЖАХ СОЛОВКІВ, СТРАШНИЙ ГОЛОДОМОР

Сьогодні день пам'яті жертв голодомору та політичних репресій. На вікні горить свіча.  Свіча скорботи за тими хто помер голодною смертю в 1932-1933 роках та був знищений політичними репресіями.

З кінця 20-х років почалося суцільне знищення українського села. Було запроваджено масовий терор проти заможного селянства - куркулів, як їх називали тоді. Сотні тисяч українських селян було виселено з рідного краю на далеку північ, у Сибір.

Осінь 1932 року великого лиха селянам не віщувала. Врожай був не гіршим, ніж у попередні роки. Здали селяни державі запланованицй податок. Та за першим податком оголосили другий, потім третій. У селах з'явились спеціальні продовольчі загони, які забирали все. Люди намагалися приховати зерно, картоплю в ямах, на горищах, криницях. Та хіба вбережеш від ока збирача?

Щоб остаточно зламати опір українських хліборобів, більшовицькі вожді в Москві вирішили організувати в Україні штучний голод. Найстрашніше лихо спіткало селян взимку і навесні 1933 року. У багатьох містах спостерігалася масова смертність. Люди вмирали на вулицях, під тином, в неопалених хатах. Щоб якось вижити, їли котів, собак, птахів, навесні - траву, листя, збирали на полях напівзогнилу торішню картоплю. Непоодинокими були випадки людоїдства.

Лавина голодомору наростала аж до початку літа 1933 року. 

Селами їздили підводи, збирали померлих  і потім ховали в братських могилах. Не було в Радянській Україні такого села, яке б не зачепив голод. Мільйони українців померли голодною смертю у 1932-1933 роках тільки тому, що радянська влада забирала у них хліб.

Щоб народи світу не довідалися про страшний голодомор в Україн,і комуністичні вожді дали вказівку війську, міліції, щоб ті не випускали людей з голодуючих сільських районів. Сталін стверджував, що голоду в Україні немає. 

Історики називають різні цифри жертв організованого більшовиками голоду. Але всі вони страшні. Від голоду вимерло в нашому краї до 10 мільйонів людей. Це була найбільша катастрофа за більшовицької окупації. Традиційне українське село зі своїми звичаями було зруйновано.

 Організувавши страшний голодомор, Сталін та його оточення розробили ще й інші способи винищення українського народу: знищення української культури, церкви, розправа з інтелігенцією. Більшовики продовжували імперські традиції Росії. Все, що свідчило про окремішність українського народу, своєрідність його життя, жорстоко переслідувалось.

Для поширення свого впливу серед українців комуністи зробили тимчасові кроки до розширення вжитку української мови, розвитку національної преси, літератури, театру, науки. Ці незначні заходи ввійшли в історію під назвою українізації. Згодом більшість людей, які активно розвивали все українське,  були заарештовані, заслані до Сибіру, розстріляні. Жертвами терору стали письменники Микола Куліш, Микола Зеров. Загинув разом з багатьма українськими митцями у таборі на Соловецьких островах режисер і актор Лесь Курбас. Усіх їх ми повинні знати. Адже вони були українцями, любили свій народ, рідну землю. Гинули з надією на кращу долю України.

Протестуючи проти антиукраїнської влади, наклали на себе руки провідники українського відродження письменник Микола Хвильовий і політичний діяч Микола Скрипник.

Трагічно склалася доля нашої національної церкви - Української Автокефальної Православної церкви. У 1928 році московські колонізатори заборонили її діяльність і пограбували храм. Майно української церкви більшовики передали Російській православній церкві. Понад 3,5 тисячі духовних пастирів української національної церкви було розстріляно, заслано до Сибіру.

Після страшного погрому в Україні більшовики крок за кроком почали русифікувати країну, поступово впроваджуючи в мову народу дедалі більше російських слів. Цим більшовики намагалися якомога більше стерти самобутність української мови, зробити з українців людей, байдужих до рідної культури, історії, свого народу.

Та були в нашого народу героїчні сини, які мали міцну пам'ять родоводу, обстоювали інтереси українства. Серед них - кобзарі. Ми знаємо, як наш народ шанував кобзарів ще за козацьких часів. Адже вони завжди в своїх піснях несли народові правду минувшини, виховували любов до рідного краю, гартували волю українців у боротьбі за незалежність і свободу Вітчизни. Саме з цієї причини у більшовицьких нелюдів піднялась рука на кобзарів. Влітку 1936 року комуністична влада зібрала в Полтаві українськиї кобзарів. Усіх їх підло заарештували і розстріляли. 

Вкотре наш народ зазнав жорстокості більшовиків-комуністів. Вони насаджували в розтерзаній наддніпранській Україні терор і страх. 

Пам'ятай про це! Ти - частинка українського народу! Наш народ морили голодом, висилали до Сибіру, знищували, розстрілювали. але він вижив і живе. Він житиме завжди, якщо ми пам'ятатимемо хто ми, якою була наша історія, яких бід та труднощів ми зазнали. Будуючи майбутнє - пам'ятай про минуле. Без нього немає ні сьогоднішнього, ні завтрашнього.