ЛЕГЕНДА ПРО ПІВНИКИ

    Жили собі дід та баба. Дід сіяв пшеницю і всяку пашницю, та рибу ловив, та дрова рубав, а баба город порала, корову доїла та варила вареники. А ще біля хати розводила  силу-силенну квітів: і червоні півонії, і кручені паничі, і зірчасті айстри, і ще всякі-превсякі.

    Прийде неділя, посідають старенькі  та й милуються квітами не намилуються.

    Дітей своїх не мали, то квіти їм утіхою були.

    Та от минули роки. дід ще більше постарів, знесилів. Баба вже й померла. Журиться старий: і дружини немає, і квіти без ласкавих рук переводяться - зовсім самотній лишається.

    Коли це якось навесні бачить: біля хати щось буйно зазеленіло, а потім зацвіло синьо-синьо.

    Дивується дід,  зроду таких квітів не бачив. Не впадав коло них, не доглядав, а вони цвітуть. Наступної весни ще густіше закущилися, ще яскравіше засиніли.

    І зрозумів старий: це дружина вісточку посилає, щоб утішити його, звеселити. Розповів про це сусідам, а заодно і квітами тими поділився.

    Відтоді й оселилися у квітниках півники. Догляду їм особливого не треба, до грунту не вибагливі. Зате кожної весни звеселяють зір щирою синьої усмішкою.

    А можна й так розповісти. Якось похилилася веселка до річки, щоб води набрати. Аж тут чує6 соловейко на калині тьохкає-заливається. заслухалася, замріялася, та й незчулася, як загубила трохи своїх кольорів. Упали ті кольори додолу й перетворилися на півники. Тому-то веселка у травні завжди над квітами повисає, півників вишукує. та хіба визбирає, коли їх стільки наросло?