МАРКО ВОВЧОК
Ця письменниця відома під чоловічим псевдонімом Марко Вовчок. Вона була першою жінкою-співцем волі й людинолюбства, твори якої сповнені протестом проти несправедливого соціального ладу, любов'ю до людини трударя.
Марія Олександрівна Вілінська (майбутня Марко Вовчок) народилася 22 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській родині. Бабуся Марії - литовська княжна Градзівіл, яку в молодості викрав у батьків її наречений, армійський офіцер Шаталов. Батько майбутньої письменниці Олександр Олексійович Вілінський походив із Чернігівщини і як армійський офіцер деякий час служив у Вологді, а потім в Орлі. Був освіченою людиною, володів німецькою та французькою мовами, захоплювався музикою та співом, навіть сам компонував музичні твори. Мати Парасковія Петрівна теж любила музику, добре грала на фортепіано, знала кілька іноземних мов. Тож у жилах Марка Вовчка текла українська, польсько-литовська і російська кров.
Дитячі роки Марії минали в Єкатерининському. Тут вона здобула початкову освіту.
У семирічному віці Марія втратила свого батька. Мати одружилася з поміщиком-гультяєм, З дитинства Марія винесе неприйняття будь-якої форми насилля над людиною.
Коли Марії виповнидося дванадцять років, мати віддала її до Харківського пансіону шляхетних панн, але через безгрошів'я родини дівчина не змогла його закінчити. Кмітлива і жадібна до знань Марія вчилась залюбки.
Через конфлікти з вітчимом та малозабезпеченість сім'ї Марія після навчання в пансіоні оселяється в Орлі в своєї хресної матері К.П. Мардовіної, заможної жінки, яка у своєму будинку влаштувала своєрідний мистецький салон. На вечірки до Мардовіної сходилась освчена молода інтелігенція Орла. У тітки вона відкриває для себе світ краси художнього слова, народної творчості, адже тут нещодавня пансіонерка зустрічається з визначними російськими культурними діячами - етнографами, фольклористами, письменниками, політичними засланцями. Під їхнім впливом Марія зацікавилася етнографією, навіть почала збирати зразки російської народної творчості.
Тітчині вечори відвідували люди, які щиро цікавилися українською культурою, тому невипадковим гостем цього салону став Опанас Маркович, український етнограф і збирач народних пісень, засланий до Орла під адміністративний нагляд за участь у таємному Кирило-Мефодіївському товаристві. Тож ці двоє людей просто не могли розминутися.
На час, коли сталася ця подія, Марії Вілінській минуло тільки шістнадцять. Тому на пропозицію Опанаса одружитися дівчина відповіла не роздумуючи. Пришвидшував її відповідь і тітчин план одружити хрещеницю з молодим поміщиком-красенем Єргольським, власником маєтку з чудовим англійським парком. Та Марія мріяла про живу, справжню діяльність і не уявляла себе в ролі дружини поміщика.
Розірвавши стосунки з тіткою, майбутня письменниця жила у своєї подруги. Потім найняла окрему кімнатку: прагнула довести, що справжнє життя не в ліберальних балачках, не в розкошах і неробстві. Уперто шукала роботи, щоб утримувати себе власною працею.
У січні 1851 року Опанас Маркович одержав дозвіл Орловського губернатора на одруження з Марією Вілінською. Після вінчання молоде щасливе подружжя виїздить до України. Одруження не змінило соціального становища тепер уже Марії Маркович. Матеріальна скрута примушувала чоловіка часто міняти посади і місця проживання. У пошуках роботи, яка б забезпечила потреби сім'ї, Марковичі живуть спершу в Чернігові (1851-1853), потім у Києві (1853-1855), а згодом переїздять до Немирова (1855-1958).
Ще в Орлі Марія Олександрівна зацікавилася усною народною творчістю, записувала з уст народу російські пісні, а тепер в Україні вона з головою поринає в море народної творчості.
Під великм впливом Опанаса Марковича Марія досконало вивчає мову (адже українська не була для неї чужою), життя, культуру українського народу. У Чернігові вона спеціально спілкується з простими людьми, записуючи фольклорні твори.
У Києві Марковичі спілкуються з відомими українськими письменниками П.Кулішем, А.Метлинським, М.Чалим, біографом Т.Шевченка, етнографом С.Носом. Тут у Марковичів народився син Богдан, хресною матір'ю якого стала Варвара Репніна, названа сестра Тараса Шевченка. Але в Києві життя молодого подружжя стало щодень нестерпнішим - через безгрошів'я жили в передмісті на Куренівці. Друзі допомогли Марковичам знайти краще оплачувану роботу, і молода сім'я виїхала на Чернігівщину у маєток відомого мецената В. Тарнавського. Це був найплідніший періол у науковій діяльності О.Марковича. Довгий час Опанас мріяв про педагогічну роботу. У 1855 році він одержав посаду молодого вчителя географії
Немирівський період життя Марії Олександрівни визначається посиленою увагою до минулого українського народу. Саме тут Марія Маркович розпочала літературну діяльність. Першими оповіданнями були "Викуп", "Знай, ляше!", "Свекруха", "Чумак" у яких письменниця продемонструвала глибоке знання життя, мови, звичаїв, традицій, психології українського народу. У тому, що Марія зважилася писати українською, величезна заслуга її чоловіка Опанаса Марковича. Тут вперше з'явився підпис під цим оповіданнями - Марко Вовчок.
Чому ж Марія Олександрівна не підписалася власним ім'ям? Чому вибрала чоловічий псевдонім? Такий вибір мав свої причини. Справа в тому, що в середині ХІХ століття патріархальне суспільство було неготове до сприйняття літературної творчості жінки, тому в світовій практиці жінки за традицією обирали чоловічі псевдонвми. Марія Маркович в українській літературі була першою жінкою-письменницею і щоб легітимізуватися в традиційній культурі, їй потрібно було взяти саме чоловіче ім'я. В ті часи було дуже популярне ім'я Марко, отже, письменниця вибирає йогояк символ оповідача з народу. Друга ж частина псевдоніма пов'язана з назвою села Вовчок, яке знаходилося поблизу Немирова.
Українська інтелігенція та передова російська громадскість захоплено зустріла вихід книги. Уже влітку 1858 року твори письменниці навперебій починають друкувати російські журнали і газети. Зацікавили ці твори й західноєвропейських видавців. Починаючи з червня 1859 року, газета "Празькі новини" друкує оповідання "Одарка", "Сон", "Чумак" та "Викуп" чеською мовою. У 60-х роках "Народні оповідання" стають відомими сербському, польському, французькому, німецькому, естонському, хорватському, болгарському читачеві,
Захоплена такою увагою до своєї творчості, Марко Вовчок разом з чоловіком 1859 року вирушає до Петербурга, назавжди покинувши Немирів. Петербург зустрів молоду письменницю надзвичайно привітно. Вона зближується з провідними українськими та російськими письменниками: Т.Шевченком, В.Білозерським, М.Костомаровим, М.Максимовичем, І.Тургенєвим, С.Аксаковим, М.Некрасовим, Л.Толстим, О. Плещеєвим, О.Писемським.
Її творчість високо поцінував Т.Шевченко, з вдячністю подарувавши письменниці Біблію, з котрою не розлучався в Орській фортеці, присвятив їй не лише поетичні твори "Марку Вовчку", "Сон", але й останнього "Кобзаря".
Ще більшого резонансу зазнала опублікована 1860 року повість "Інститутка" - перша в українській літературі соціальна повість. Та насолоджуватися успіхом Марко Вовчок не збиралася. Живий інтерес до європейської культури спонукають Марка Вовчка виїхати за кордон. У Парижі вона дізнається про смерть Тараса Шевченка. Вона активно подорожує, відвідуючи Німеччину, Італію, Швейцарію, Флоренцію, Англію, де знайомиться з російськимми політичними емігрантами О.Герценим, М.Огарьовим, французьким письменником Жюлем Верном та багатьма іншими митцями.
Як відомо, 1863 року в Росії починаються утиски національного українського життя: заарештовано відомих діячів культури. Гоніння українського слова були законодавчо закріплені Валуєвським циркуляром (1863р) та Едемським указом, відповідно до яких посилено цензурні утиски та репресивні акції щодо діячів української культури.
У Росії, куди в 1867 році повертається Марко Вовчок, інтерес до творчості письменниці був іще досить великим, але надії на друк українських творів не було. У Петербурзі починається активна праця Марка Вовчка в журналі "Вітчизняні записки" під керівництвом М.Некрасова і М.Салтикова-Щедріна. На його сторінках друкуються російськомовні романи і повісті письменниці "Живая душа"(1868), "Записки причетника"(1869-1870), "Теплое гнёздышко"(1873), "В глуши"(1875), а також публікуються власні переклади та огляди творів іноземних авторів.
За цей час письменниця переживає смерть Опанаса Марковича, втрату багатьох друзів - О.Пассека, М.Добролюбова, Д.Писарєва, арешт сина Богдана за участь у політичних акціях проти тиранії імперської системи в Росії. Та, незважаючи на всі життєві випробування, Марія Олександрівна веде надзвичайно енергійне життя: пише, багато читає, займається самоосвітою, активно листується з друзями, цікавиться усіма громадськими і літературними проблемами, займається перекладами, стає активною діячкою жіночого руху.
У 1871-1872 роках за її редакцією у Петербурзі виходить журнал "Переводы лучших иностранных писателей" зі спеціальним додатком для дітей. Французький письменник і видавець П'єр жуль Етцель запросив її доспівпраці у "Журналі виховання та розваги", де вона друкує свої казки французькою мовою "Зла Колючка та Красуня-Троянда", "Мадемуазель Я", "Мандрівка на крижині", "Сестричка", Великої популярності набули оповідання для дітей молодшого віку - "Прудконогий олень, або Історія маленького дикуна", "Сибірський ведмідь та дівчинка Чепурушка".
Усередині 70-х років Марко Вовчок удруге виходить заміж і виїздить зі своїм чоловіком М.Лобачем-Жученком та сином Борисом із Петербурга, де тепер її ім'я піддавалося найжорстокішому цькуванню. Вона мріє про спокійне життя, але через службу чоловіка доводиться часто змінювати місце проживання. Спершу Ставрополь, далі Новоросійськ, а згодом доля знову повертає її в Україну, тепер на Боруславщину.
В Україні Марко Вовчок перебувала з 1886 по 1893 рокі. Як і в юності вона збирає фольклорні твори, матеріали для українського словника.Та, на жаль, ця плідна праця була перервана конфліктом М.Лобача-Жученка із керівництвом. І сім'я знову змушена була покинути Україну. Спершу вони живуть у Саратові, потім на Ставропільщині. У 1900 році її заслуги були високо оцінені літературно-науковою громадскістю Росії - Марко Вовчок була обрана членом "Товариства любителів російської словесності" при Московському університеті.
У 1906 році сім'я переїхала на північний Кавказ й оселилася у передмісті Нальчика. Тут минули останні місяці життя письменниці. Як вона того бажала, поховали її в садибі, під гіллястою розлогою грушею, де так любила працювати й відпочивати.
Марко Вовчок стоїть поряд з тими великими митцями, які віддали свій талан, свою любов і біль народові, безмежно вірячи в його величезний потенціал, незнищенний творчий дух, вільнолюбиві прагнення. Високий гуманізм і соціальний пафос, задушевне, натхненне слово, народність, глибина і принадність художніх образів - усе це визначає сучасну значимість, невмирущу цінність прози Марка Вовчка.
Коли Марії виповнидося дванадцять років, мати віддала її до Харківського пансіону шляхетних панн, але через безгрошів'я родини дівчина не змогла його закінчити. Кмітлива і жадібна до знань Марія вчилась залюбки.
Через конфлікти з вітчимом та малозабезпеченість сім'ї Марія після навчання в пансіоні оселяється в Орлі в своєї хресної матері К.П. Мардовіної, заможної жінки, яка у своєму будинку влаштувала своєрідний мистецький салон. На вечірки до Мардовіної сходилась освчена молода інтелігенція Орла. У тітки вона відкриває для себе світ краси художнього слова, народної творчості, адже тут нещодавня пансіонерка зустрічається з визначними російськими культурними діячами - етнографами, фольклористами, письменниками, політичними засланцями. Під їхнім впливом Марія зацікавилася етнографією, навіть почала збирати зразки російської народної творчості.
Тітчині вечори відвідували люди, які щиро цікавилися українською культурою, тому невипадковим гостем цього салону став Опанас Маркович, український етнограф і збирач народних пісень, засланий до Орла під адміністративний нагляд за участь у таємному Кирило-Мефодіївському товаристві. Тож ці двоє людей просто не могли розминутися.
На час, коли сталася ця подія, Марії Вілінській минуло тільки шістнадцять. Тому на пропозицію Опанаса одружитися дівчина відповіла не роздумуючи. Пришвидшував її відповідь і тітчин план одружити хрещеницю з молодим поміщиком-красенем Єргольським, власником маєтку з чудовим англійським парком. Та Марія мріяла про живу, справжню діяльність і не уявляла себе в ролі дружини поміщика.
Розірвавши стосунки з тіткою, майбутня письменниця жила у своєї подруги. Потім найняла окрему кімнатку: прагнула довести, що справжнє життя не в ліберальних балачках, не в розкошах і неробстві. Уперто шукала роботи, щоб утримувати себе власною працею.
У січні 1851 року Опанас Маркович одержав дозвіл Орловського губернатора на одруження з Марією Вілінською. Після вінчання молоде щасливе подружжя виїздить до України. Одруження не змінило соціального становища тепер уже Марії Маркович. Матеріальна скрута примушувала чоловіка часто міняти посади і місця проживання. У пошуках роботи, яка б забезпечила потреби сім'ї, Марковичі живуть спершу в Чернігові (1851-1853), потім у Києві (1853-1855), а згодом переїздять до Немирова (1855-1958).
Ще в Орлі Марія Олександрівна зацікавилася усною народною творчістю, записувала з уст народу російські пісні, а тепер в Україні вона з головою поринає в море народної творчості.
Під великм впливом Опанаса Марковича Марія досконало вивчає мову (адже українська не була для неї чужою), життя, культуру українського народу. У Чернігові вона спеціально спілкується з простими людьми, записуючи фольклорні твори.
У Києві Марковичі спілкуються з відомими українськими письменниками П.Кулішем, А.Метлинським, М.Чалим, біографом Т.Шевченка, етнографом С.Носом. Тут у Марковичів народився син Богдан, хресною матір'ю якого стала Варвара Репніна, названа сестра Тараса Шевченка. Але в Києві життя молодого подружжя стало щодень нестерпнішим - через безгрошів'я жили в передмісті на Куренівці. Друзі допомогли Марковичам знайти краще оплачувану роботу, і молода сім'я виїхала на Чернігівщину у маєток відомого мецената В. Тарнавського. Це був найплідніший періол у науковій діяльності О.Марковича. Довгий час Опанас мріяв про педагогічну роботу. У 1855 році він одержав посаду молодого вчителя географії
Немирівський період життя Марії Олександрівни визначається посиленою увагою до минулого українського народу. Саме тут Марія Маркович розпочала літературну діяльність. Першими оповіданнями були "Викуп", "Знай, ляше!", "Свекруха", "Чумак" у яких письменниця продемонструвала глибоке знання життя, мови, звичаїв, традицій, психології українського народу. У тому, що Марія зважилася писати українською, величезна заслуга її чоловіка Опанаса Марковича. Тут вперше з'явився підпис під цим оповіданнями - Марко Вовчок.
Чому ж Марія Олександрівна не підписалася власним ім'ям? Чому вибрала чоловічий псевдонім? Такий вибір мав свої причини. Справа в тому, що в середині ХІХ століття патріархальне суспільство було неготове до сприйняття літературної творчості жінки, тому в світовій практиці жінки за традицією обирали чоловічі псевдонвми. Марія Маркович в українській літературі була першою жінкою-письменницею і щоб легітимізуватися в традиційній культурі, їй потрібно було взяти саме чоловіче ім'я. В ті часи було дуже популярне ім'я Марко, отже, письменниця вибирає йогояк символ оповідача з народу. Друга ж частина псевдоніма пов'язана з назвою села Вовчок, яке знаходилося поблизу Немирова.
Українська інтелігенція та передова російська громадскість захоплено зустріла вихід книги. Уже влітку 1858 року твори письменниці навперебій починають друкувати російські журнали і газети. Зацікавили ці твори й західноєвропейських видавців. Починаючи з червня 1859 року, газета "Празькі новини" друкує оповідання "Одарка", "Сон", "Чумак" та "Викуп" чеською мовою. У 60-х роках "Народні оповідання" стають відомими сербському, польському, французькому, німецькому, естонському, хорватському, болгарському читачеві,
Захоплена такою увагою до своєї творчості, Марко Вовчок разом з чоловіком 1859 року вирушає до Петербурга, назавжди покинувши Немирів. Петербург зустрів молоду письменницю надзвичайно привітно. Вона зближується з провідними українськими та російськими письменниками: Т.Шевченком, В.Білозерським, М.Костомаровим, М.Максимовичем, І.Тургенєвим, С.Аксаковим, М.Некрасовим, Л.Толстим, О. Плещеєвим, О.Писемським.
Її творчість високо поцінував Т.Шевченко, з вдячністю подарувавши письменниці Біблію, з котрою не розлучався в Орській фортеці, присвятив їй не лише поетичні твори "Марку Вовчку", "Сон", але й останнього "Кобзаря".
Ще більшого резонансу зазнала опублікована 1860 року повість "Інститутка" - перша в українській літературі соціальна повість. Та насолоджуватися успіхом Марко Вовчок не збиралася. Живий інтерес до європейської культури спонукають Марка Вовчка виїхати за кордон. У Парижі вона дізнається про смерть Тараса Шевченка. Вона активно подорожує, відвідуючи Німеччину, Італію, Швейцарію, Флоренцію, Англію, де знайомиться з російськимми політичними емігрантами О.Герценим, М.Огарьовим, французьким письменником Жюлем Верном та багатьма іншими митцями.
Як відомо, 1863 року в Росії починаються утиски національного українського життя: заарештовано відомих діячів культури. Гоніння українського слова були законодавчо закріплені Валуєвським циркуляром (1863р) та Едемським указом, відповідно до яких посилено цензурні утиски та репресивні акції щодо діячів української культури.
У Росії, куди в 1867 році повертається Марко Вовчок, інтерес до творчості письменниці був іще досить великим, але надії на друк українських творів не було. У Петербурзі починається активна праця Марка Вовчка в журналі "Вітчизняні записки" під керівництвом М.Некрасова і М.Салтикова-Щедріна. На його сторінках друкуються російськомовні романи і повісті письменниці "Живая душа"(1868), "Записки причетника"(1869-1870), "Теплое гнёздышко"(1873), "В глуши"(1875), а також публікуються власні переклади та огляди творів іноземних авторів.
За цей час письменниця переживає смерть Опанаса Марковича, втрату багатьох друзів - О.Пассека, М.Добролюбова, Д.Писарєва, арешт сина Богдана за участь у політичних акціях проти тиранії імперської системи в Росії. Та, незважаючи на всі життєві випробування, Марія Олександрівна веде надзвичайно енергійне життя: пише, багато читає, займається самоосвітою, активно листується з друзями, цікавиться усіма громадськими і літературними проблемами, займається перекладами, стає активною діячкою жіночого руху.
У 1871-1872 роках за її редакцією у Петербурзі виходить журнал "Переводы лучших иностранных писателей" зі спеціальним додатком для дітей. Французький письменник і видавець П'єр жуль Етцель запросив її доспівпраці у "Журналі виховання та розваги", де вона друкує свої казки французькою мовою "Зла Колючка та Красуня-Троянда", "Мадемуазель Я", "Мандрівка на крижині", "Сестричка", Великої популярності набули оповідання для дітей молодшого віку - "Прудконогий олень, або Історія маленького дикуна", "Сибірський ведмідь та дівчинка Чепурушка".
Усередині 70-х років Марко Вовчок удруге виходить заміж і виїздить зі своїм чоловіком М.Лобачем-Жученком та сином Борисом із Петербурга, де тепер її ім'я піддавалося найжорстокішому цькуванню. Вона мріє про спокійне життя, але через службу чоловіка доводиться часто змінювати місце проживання. Спершу Ставрополь, далі Новоросійськ, а згодом доля знову повертає її в Україну, тепер на Боруславщину.
В Україні Марко Вовчок перебувала з 1886 по 1893 рокі. Як і в юності вона збирає фольклорні твори, матеріали для українського словника.Та, на жаль, ця плідна праця була перервана конфліктом М.Лобача-Жученка із керівництвом. І сім'я знову змушена була покинути Україну. Спершу вони живуть у Саратові, потім на Ставропільщині. У 1900 році її заслуги були високо оцінені літературно-науковою громадскістю Росії - Марко Вовчок була обрана членом "Товариства любителів російської словесності" при Московському університеті.
У 1906 році сім'я переїхала на північний Кавказ й оселилася у передмісті Нальчика. Тут минули останні місяці життя письменниці. Як вона того бажала, поховали її в садибі, під гіллястою розлогою грушею, де так любила працювати й відпочивати.
Марко Вовчок стоїть поряд з тими великими митцями, які віддали свій талан, свою любов і біль народові, безмежно вірячи в його величезний потенціал, незнищенний творчий дух, вільнолюбиві прагнення. Високий гуманізм і соціальний пафос, задушевне, натхненне слово, народність, глибина і принадність художніх образів - усе це визначає сучасну значимість, невмирущу цінність прози Марка Вовчка.
Комментариев нет:
Отправить комментарий